Іспанія

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Іспанія (значення).

Королівство Іспанія ісп. Reino de España
Прапор Герб
Девіз: "Plus Ultra" (латин.) (Ще далі)
Гімн: "Marcha Real" (Королівський гімн)
Розташування Іспанії
Столиця (та найбільше місто)	Мадрид 40°23′ пн. ш. 3°43′ зх. д.
Офіційні мови	іспанська
Форма правління	унітарна парламентська конституційна монархія
- Король	Філіп VI
- Прем'єр міністр	Педро Санчес
Формування
- Де-факто	20 січня 1479
- Де-юре	9 червня 1715
- перша конституція	19 березня 1812
- чинна конституція	29 грудня 1978
- вступ до НАТО	30 травня 1982
Вступ до ЄС	1 січня 1986
Площа
- Загалом	504 645 км² (51)
- Внутр. води	1,04 %
Населення
- оцінка 2021	47 500 000 (30)
- Густота	95,15/км² (112)
ВВП (ПКС)	2019 р., оцінка
- Повний	1 566 777 млн (16)
- На душу населення	$40,139 (30)
ІЛР (2025)	0.918 (▼ (дуже високий)) (28)
Валюта	Євро (EUR)
Часовий пояс	CET (UTC+1)
Коди ISO 3166	ES  / ESP  / 724
Домен	.es
Телефонний код	+34
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Іспанія

Іспа́нія (ісп. España, МФА: [esˈpaɲa] — від лат. Hispania), офіційно Королі́вство Іспа́нія (ісп. Reino de España; за правописом 1928 року — Еспа́нія) — держава на південному заході Європи, із заморськими територіями через Гібралтарську протоку та Атлантичний океан. Її континентальна європейська територія займає більшу частину Піренейського півострова. До складу країни також входять два архіпелаги: Пітіузькі острови в Середземному морі, і Канарські острови біля узбережжя Африки в Атлантичному океані. Африканські анклави Сеута, Мелілья та Пеньон-де-Велес де ла Гомера роблять Іспанію єдиною європейською країною, яка має фізичний кордон з африканською країною (Марокко). Кілька невеликих островів в Алборанському морі також є частиною території Іспанії. Материкова частина країни омивається Середземним морем на півдні та сході, за винятком невеликої сухопутної межі з Гібралтаром; на півночі та північному сході межує з Францією (623 км) та Андоррою (63,7 км); на заході — з Португалією (1214 км) та Атлантичним океаном.

З територією площею 505 990 км², Іспанія є найбільшою країною Південної Європи, другою за величиною країною Західної Європи та Європейського Союзу та четвертою за розміром країною Європейського континенту. З населенням у понад 46 млн осіб, Іспанія є 4-ю за кількістю населення країною Європейського Союзу. Столиця країни — Мадрид; серед інших важливих мегаполісів Барселона, Валенсія, Севілья, Сарагоса, Малага та Більбао.

Сучасні люди вперше прибули на Піренейський півострів близько 35 тисяч років тому. Іберська культура разом із фінікійськими, давньогрецькими, кельтськими та карфагенськими поселеннями розвивались на півострові до тих пір, поки він не потрапив під владу Римської республіки близько 200 року до н. е., після чого регіон був розділений на 2 римські провінції — Ближня Іспанія та Дальня Іспанія. Назва «Іспанія» заснована на ранішій фінікійській назві Sp(a)n або Spania. Наприкінці існування Західної Римської імперії германські племінні конфедерації, які мігрували з Центральної Європи, вдерлися до Піренейського півострова і створили відносно незалежні королівства у західних провінціях (включаючи племена свевів, аланів та вандалів). Урешті-решт вестготи насильно об'єднали всі незалежні території півострова, включаючи візантійську провінцію Візантійська Іспанія, у Вестготському королівстві, яке більш-менш об'єднало політично, церковно й юридично всі колишні римські провінції та королівства — наступники того, що тоді було задокументовано як Римська Іспанія.

На ранніх етапах сучасного періоду Іспанія керувала однією з найбільших імперій в історії, яка була також однією з найперших світових імперій, залишивши велику культурну та мовну спадщину, яка включає понад 570 мільйонів іспанофонів, які зробили іспанську мову другою за кількістю носіїв мовою у світі, після китайської мандаринської. Під час Золотої доби країна пережила розвиток мистецтва, результатом якого стала поява багатьох відомих художників, як-от Дієго Веласкес, Ель-Греко тощо. Найвідоміший іспанський літературний твір «Дон Кіхот» також було опубліковано під час даної доби. В Іспанії знаходиться третя за величиною кількість об'єктів світової спадщини ЮНЕСКО.

Іспанія — світська представницька демократія та конституційна монархія, з королем Філіпом VI у статусі голови держави. Іспанія — розвинена країна з високим рівнем доходу, четвертим за розміром номінальним ВВП. Країна є членом Організації Об'єднаних Націй, Європейського Союзу, Єврозони, Ради Європи, Середземноморського союзу, Північноатлантичного альянсу, Організації економічного співробітництва та розвитку, Шенгенської Зони, Світової Організації Торгівлі та багатьох інших міжнародних організацій. Не будучи офіційним членом, Іспанія є «постійним спостерігачем» самітів Великої двадцятки, беручи участь у кожному з них, що, де-факто, робить її частиною групи.

Етимологія

Алегорія Іспанії. Скульптура на фронтоні Національної бібліотеки Іспанії, робота Агустина Кероля-і-Субіраца

Походження самоназви España (а отже, і похідних від нього) є дискусійним. Давньоримська назва Іберії, Hispania, може походити від терміна Hesperia, яким римляни поетично називали Іспанію. Саме слово Hesperia походить від грецького Εσπερία, тобто «західна країна», «країна сонця, яке сідає» (так греки називали Італію). Римляни перенесли цю назву на Іспанію, оскільки вона міститься ще далі на захід від їхньої країни.

Інша версія походження — від пунічного слова Ispanihad, яке означає «країна кроликів» або «край, околиця» (від того, що Іспанія розташована на краю Середземноморського регіону). Є також версія баскського походження, від слова Ezpanna (тобто «край, межа», оскільки Іспанія є південним краєм Європи).

Гуманіст Антоніо де Небріха запропонував версію походження від іберійського слова Hispalis, яке означає «місто західного світу». Хесус Луїс Кунчіллос стверджує, що корінь span походить від фінікійського слова «spy», що означає «кувати метали». Таким чином i-spn-ya означатиме «край, де кують метали».

Природа

Мапа Іспанії.

Іспанія — південноєвропейська країна. Вона займає п'ять шостих Піренейського півострова, Балеарські та Пітіузькі острови в Середземному морі та Канарські острови в Атлантичному океані. Піренейські гори важкодоступні та «ізолюють» Іспанію від інших європейських країн, крім Португалії, яка займає західну частину півострова.

За територією Іспанія є четвертою країною в Європі, після Росії, України та Франції, і є другою за величиною в Європейському Союзі. Іспанія омивається Середземним морем й Атлантичним океаном. По суходолу Іспанія межує з Португалією на заході (спільний кордон — 1214 км), з Францією — по гребенях Піренейських гір (623 км), з Андоррою (63,7 км), з Гібралтаром (1,2 км), з Марокко (м. Сеута — 6,3 км, м. Мелілья — 9,6 км).

Рельєф

Рельєфна карта Піренейського півострова

Найвища гора Іспанії — Тейде

Каталонські гори. Пріурат

Рельєф Іспанії різноманітний, тут панівну роль відіграють системи гірських хребтів і високогірних плоскогір'їв. Плоскогір'я та гори становлять близько 90 % її території. Майже половину поверхні країни займає велике, найбільше в Європі високогірне плоскогір'я — Месета з середньою висотою 660 м над рівнем моря. Месета відрізняється чергуванням плато, висотних брилових хребтів і гірських улоговин. Центральна Кордильєра поділяє Месету на дві частини: північну та південну. Більша частина території Іспанії розташована на висоті близько 700 м. Це друга за висотою країна в Європі після Швейцарії.

На півночі Месету обрамляють потужні Кантабрійські гори, які простяглися вздовж узбережжя Біскайської затоки на 600 км, ізолюючи внутрішні райони країни від впливу моря. У їхній центральній частині лежить гірський масив Пікос-де-Еуропа (з іспанської — Піки Європи) з висотами до 2648 м. Ці гори альпійського типу складені переважно відкладами кам'яновугільного періоду — вапняками, кварцитами, пісковиками. Кантабрійські гори — орографічне та тектонічне продовження найпотужнішої гірської системи Іспанії — Піренеїв.

Піренеї являють собою кілька паралельних хребтів, які простягаються із заходу на схід на 450 км. Це один із найважкодоступніших гірських районів Європи. Хоча в середньому їхня висота не дуже велика (трохи більше 2500 м), але вони не мають потрібної кількості зручно розташованих і доступних перевалів. Усі ці перевали розташовані на висоті 1500—2000 м, тому залізниці, які йдуть з Іспанії в інші країни, обходять Піренеї із заходу та сходу. Найширша та найвища частина гір — центральна, тут розташована їхня головна вершина — пік Ането, який досягає 3404 м. З північного сходу, до Месети примикає система Іберійських гір, максимальна висота (пік Мон-Кайо) — 2313 м.

Між східними Піренеями й Іберійськими горами простягаються невисокі Каталонські гори, південні схили яких уступами обриваються майже перед Середземним морем. Каталонські гори (середні висоти яких 900—1200 м, найбільша вершина — гора Каро, 1447 м) простягаються упродовж 400 км майже паралельно берегу Середземного моря та фактично відокремлюють від нього Арагонське плато. Ділянки прибережних рівнин, які розроблені в Мурсії, Валенсії та Каталонії й на північ від мису Палос до кордону з Францією, характеризуються високою родючістю.

Весь південний схід Піренейського півострова зайнятий Кордильєрою-Бетіка, яка є системою гірських масивів і хребтів. Кристалічною віссю її стали гори Сьєрра-Невади. За висотою вони поступаються в Європі тільки Альпам. Їхня вершина, гора Муласен, яка досягає 3478 м, — найвища точка півострівної Іспанії. Хоча найвища гірська вершина Іспанії знаходиться на острові Тенерифе (Канарські острови) — це вулкан Тейде, висота якого досягає 3718 м.

Єдина велика низовина — Андалузька на півдні країни. На північному сході Іспанії в долині річки Ебро розкинулася Арагонська рівнина. Менших розмірів низовини тягнуться вздовж Середземного моря.

Геологічна будова і корисні копалини

Пам'ятник вуглекопам

Розробка родовищ корисних копалин

«Молочні річки»

Головне місце в геологічній будові Іспанії посідають протерозойські та палеозойські складчасті комплекси Іберійської Месети, перекриття на схід мезо-кайнозойським платформовим чохлом. На півночі Іберійська Месета обрамляється південним краєм Піренеїв, на півдні — пасмом Андалузьких гір (Бетської Кордильєри). В Іберійській Месеті виділяються три тектонічні структури.

Північна, що охоплює Кантабрійські й Іберійські гори, виникла на місці геосинклінального прогину, виповненого могутніми теригенними осадами раннього палеозою, карбонатно-теригенними відкладами середнього палеозою та (в Астурійському басейні) паралічною вугленосною товщею карбону. Основна складчастість належить до кінця карбону (астурійська фаза). Центральна зона, яка простягається через Галісію та Кастилію, відповідає стародавньому антиклінальному підняттю, пронизаному гранітами; велике значення мала тут кембрійська (сардинська) складчастість. Південна (геосинклінальна) зона (Сьєрра-Морена) складена переважно продуктами підводного вулканізму основного складу та грауваками; вона сформувала свою складчастість у середині девона. Мезокайнозойський платформовий чохол утворений карбонатними осадами; басейн річки Ебро, у ньому спостерігаються флішеві й молассові товщі, які зазнали впливу в олігоцені (у піренейську фазу) інтенсивної складчастості. Кордильєра-Бетіка складається з серії тектонічних покривів, переміщених на північ. Внутрішні покриви складені метаморфічним палеозоєм, зовнішні — карбонатними й уламковими породами мезозою, палеогену та нижнього міоцену.

По покладах корисних копалин, а саме, через значні об'єми, рудні родовища пов'язують із палеозойськими комплексами й гранітами (на півночі та півдні Іспанії). Найпримітніший південний рудний пояс, притаманний для середньопалеозойських ефузивно-терригенних товщ і герцинських гранітів Сьєрри-Морени та Вельви. До нього належить колчеданові поклади міді, гідротермальні родовища ртуті, руди свинцю й цинку. Великі родовища залізняка в Галісії, Астурії, Леоні, Біскайї, Сантандері, Гранаді, та піритів — у Вельві, Севільї, менш значні — в Мурсії й Астурії ці пірити містять до 10 % міді. Найбагатші у світі запаси ртуті зосереджені в Альмадені. Родовища свинцево-цинкових руд відомі в провінціях Хаен (Лінарес, Ла-Кароліна) та Мурсія (Картахена, Масаррон), а також у Сантандері (Реосин і Рейноса) тощо. Значні запаси уранових руд, за якими Іспанія входить у 10 найбільших світових постачальників, та 2-ге місце в Європі. Основні уранові родовища знаходяться в провінціях Саламанка та Касерес. В Іспанії є поклади золота, срібла, арсену, марганцю. З нерудних копалин в Іспанії відомі калійні солі (карналіт і сильвініт), які залягають у долині річки Ебро, каолін й апатит. Місцеві енергетичні ресурси складаються переважно із запасів кам'яного вугілля. Вугільні басейни містять невелике число пластів малої потужності з великими ухилами, сильно дислокованих, що утруднює механізацію добування та робить їх малорентабельними. Близько 90 % видобутку вугілля припадає на басейни Астурії, Леона та Паленсії.

Клімат

Карта кліматичних зон Іспанії

Карта середньо річної кількості опадів

«Picos de Europa»

«Зелена Іспанія»

Сьєра-Невада в березні — південь Іспанії

Ліси Ла-Пальми

Завдяки своєму географічному положенню кліматичні умови в Іспанії вкрай різноманітні. Піренейському півострову притаманні три основні кліматичні типи — континентальний, океанічний і середземноморський та ще три не основних, але визначальних кліматичних зон — гірського, альпійського та субтропічного типу.

Континентальний клімат

Охоплює більшість півострова Іспанії, він формується завдяки унікальному розташуванню самого півострова та природно-кліматичних особливостей Центральної Месети, прилеглих до цього плато гір (як на сході, так і на півдні), і властивостями території басейну річки Ебро. Континентальний клімат характеризується широким коливанням добових і сезонних змін у температурі, низькою кількістю та нерегулярністю опадів із високим рівнем випаровування, що призводить до посушливості. Середньорічна кількість опадів загалом становить від 300 до 640 мм на рік (більшість провінцій регіону Месети отримує близько 500 мм на рік). На півночі Месети, Центрального плато й у басейні Ебро, є два сезони дощів, один навесні (квітень-червень), а інший восени (жовтень-листопад). На півдні Месети, вологі сезони — весна й осінь, весною лише один місяць — березень, а осінній період загалом посередньо-вологий, але навіть у ці вологі сезони дощі тут нерегулярні та нетривалі. Континентальні зими прохолодні в межах −1 °C, з сильним вітром і високою вологістю, незважаючи на низький рівень опадів. За винятком гірських районів північного передгір'я Іберійських гір, у холодні періоди мороз та підмерзання є поширеним явищем. Літо тепле та безхмарне, середня денна температура становить; 21 °C на півночі Месети й із 24 °C до 27 °C на півдні Месети, а нічні температури коливаються від 7 °C до 10 °C по всій континентальній зоні. У басейні річки Ебро (який знаходиться на нижчому висотному рівні), дещо відмінні особливості — дуже спекотно влітку та температура може перевищувати 40 °C. Влітку загалом на Центральному плато та Месети та в басейні Ебро вологість найнижча, за винятком району річки Ріо-Ебро, де наявна висока вологість.

Океанічний клімат

Переважає в північній частині країни (часто називають «Зелена Іспанія»), від Піренеїв до північно-західних районів півострова, і характеризується відносно м'якою зимою, теплим, але не спекотним літом та, загалом, рясними опадами — близько 1000 мм за весь рік, причому в найпосушливіші місяці вище 30 мм за рік. Температура коливається незначно (як на добу, так і щосезону), у середньому діапазоні від +9 °C у січні до 21 °C у липні. Стримуючий вплив морських атмосферних явищ на узбережжі, чим далі в глиб країни та вище в гори півночі Іберійського півострова, тим інтенсивніші температурні коливання. Близькість до Атлантичного океану також впливає на кількість опадів, тому на сході їх менше, аніж на океанічному західному узбережжі. Восени, з жовтня по грудень, найтриваліший дощовий сезон, а липень найпосушливіший місяць. Висока вологість і переважаючі фронтальні морські вітри, сприяють формуванню кліматичного явища туману, який є загальноприйнятою нормою вздовж всього північно-західного узбережжя, це явище не так часто спостерігається всередині країни (здебільшого на незначних ділянках та ближче до холодної пори року), причиною його відсутності є гори, які стають своєрідним бар'єром для проникнення вологих циклонів з боку моря чи океану.

Гроза в Іспанії

Середземноморський клімат

Охоплює територію, яка простягається від Андалузьких рівнин (майже весь південь півострова), уздовж усього південного та східного узбережжя країни аж до Піренеїв (обмежується гірськими хребтами, що йдуть паралельно узбережжю Середземного моря). Загалом, період опадів у цьому регіоні зосереджений, переважно, наприкінці осінньо-зимового циклу й у весняну пору року. Дощі тут, зчаста, нерегулярні з ймовірними періодами посухи. Температура в середземноморській кліматичній зоні вища ніж у континентальних внутрішніх районах. Сезонні та добові зміни температури не мають значної амплітуди коливань. Температура повітря в січні, зазвичай, у середньому від 10 °C до 13 °C у більшості районів середземноморської зони, і лише трішки прохолодніше на північно-східному узбережжі (на північ від Барселони). Взимку температура в глиб рівнин Андалузії також трохи нижча ніж на узбережжі. Середня температура в липні та серпні від +22 °C до 27 °C на узбережжі, і від 29 °C до 31 °C у глиб півострова, цей же період відзначається пониженою вологістю. В середземноморській кліматичній зоні наявні значні вітрові потоки (вітри Левече): жаркі та сухі східні або південно-східні повітряні потоки, які зароджуються над Північною Африкою. Епізодично ці вітри іноді приносять з собою піщаний пил Сахари — ці явища найчастіше відбуваються навесні й спричинені раптовим (як правило, нетривалим) різким зростанням температури в пустелі. Кулер — східний вітер, приходить з боку Леванту, набираючи свою силу з-поміж улоговин між гірськими формаціями Пенібетіко й Атлаських гір у Північній Африці. Ці східні вітри є визначальними, тому що формують особливості середземноморського клімату в регіоні, оскільки вони послаблюють атмосферну температуру та підвищують вологість.

Три неосновні кліматичні зони мають меншу площу поширення, водночас саме вони формують особливості основних кліматичних типів Іспанії в певні часові періоди (посушливі чи дощові, розу вітрів).

• Гірський тип клімату характерний для тих частин території Іспанії, що лежать на висотах понад 2000 метрів (здебільшого в провінціях). Тамтешньою особливістю є дуже спекотне літо та м'яка й холодна зима. Дуже сухий тип клімату, схожий на пустельний, з низькою кількістю опадів до (150 мм на рік) спостерігається в Кабо-де-Гата, це одне з найсухіших місць у Європі.
• Найвищим точкам Піреней й Сьєрра-Невада (що понад 3000 м) характерні альпійські кліматичні особливості.
• Канарські острови знаходяться в субтропічному поясі. Температура, помірна та стабільна з 18 °C до 24 °C протягом року. Що стосується опадів, східні острови є напівпосушливими, західні вологими, з деякими дуже вологими районами в горах Гомера й Ла-Пальми (його ще називають «Лаурісілва»). Крім того, на південному узбережжі Середземного моря (Малага та прибережній смузі Гранади) спостерігається часткове змішання середземноморського та субтропічного кліматів.

Внутрішні води

Карта річкових басейнів Іберійського півострова

Каньйон річки Тежу

Канал від річки Тежу до Сеґура

Ебро з боку Сарагоси

Як і гідрографія в будь-якій іншій країні, В Іспанії вона визначається двома чинниками: кліматичними й геологічними (рельєф і підземні ресурси) особливостями. Більшість Іспанії потрапляє в зону середземноморського клімату, так що перша спільна риса для всіх річок — сильні посухи та низький потік. Це правило не стосується річок «мокрої Іспанії» — на півночі та північному заході. Центральне плато з його гірськими хребтами й западинами є визначальним для півострова, та нахилене в бік заходу, тому більшість його водних потоків несуть свої води в цьому напрямку, але ні Дуеро, ні Тахо, ні Ґуядіана, які впадають в Атлантику, не є судноплавними. Інша велика річка — Гвадалківір також тече в Атлантику, тільки нахилена в бік океану через Бетіську височину — є єдина судноплавна річка на півострові, та й то лише в нижній течії.

Річки більшої частини Іспанії мають переважно дощове живлення й різкі сезонні коливання стоку — при зимово-весняному його максимумі та мінімумі літом коли великі річки сильно міліють, а багато дрібних пересихають. Лише на півночі й північному заході річки повноводні протягом всього року, з відносно рівномірними по сезонах витратами води. У Піренеях, Андалуських горах дощове живлення річок доповнюється сніговим. Найбільші річки басейну Атлантичного океану — Тахо, Дуеро, Ґуадіана, Гвадалківір, помережані греблями та є найбільшими річками півострова. До басейну Середземного моря відносяться річки Ебро, Хукар, Сегура. Більшість великих річок перетинають ділянки з порогами що разом із їхньою літньою маловодністю — перешкоджає судноплавству. Річки півночі Іспанії використовуються переважно в енергетичних цілях, а інші — головним чином для штучного зрошування (на багатьох річках створені регулюючі водосховища).

Багато озер розкидано по території Іспанії, вони всі різного походження, одні — тектонічного та вулканічного походження, а інші — льодовикового та карстового й навіть змішаного походження. Ці озера здебільшого невеликі, розташовані переважно в горах.

Мала кількість опадів, спричинена середземноморським кліматом, призвела до ощадливого використання водних ресурсів в Іспанії, як поверхневих, так і підземних. З давніх-давен воду ретельно збирали та економили, оскільки вона необхідна, як для зрошення, так і для споживання населенням. Тому ще в давні часи були побудовані великі акведуки, за часів Римської імперії — в Сеговії, Меріді, Тарраґоні та Барселоні, а араби зрошували свої сади у Валенсії, Леріді та в більшій частині сільської місцевості Андалузії. Крім того, вода використовується, як рушійна сила, для індустрії та економіки, опосередковано або безпосередньо, за допомогою електрики. В Іспанії було побудовано багато гідроелектричних вузлів для накопичення енергії та перерозподілу частини водних ресурсів. Це сприяло якісному споживанню води в промисловості та безперебійному постачанню її до великих міських агломерацій. Що ж стосується Канарських островів, то там побудовано станції перегонки з морської води.

Загалом можна сказати, що по всьому іспанському Середземномор'ї, так чи інакше, але відчувається дефіцит у водних ресурсах у порівнянні із зоною Атлантики. Таким чином, дефіцит в іспанському Середземномор'ї становить близько 5000 гм³ на рік, а на Атлантичному є надлишок, що наближається до 25 000 гм³ (здебільшого через великий потік річок до океану). Таким чином, необхідно було компенсувати цей дефіцит. Цього домоглися завдяки побудові гребель та каналів на річці Тежу, що полегшило тяжке становище Леванту. З цієї причини й інші великі водойми зазнали техногенного впливу — річки використали для будівництва гребель, які перетворили краєвиди річок, їхніх ущелин, на великі озера та водосховища.

Моря та узбережжя

Бухта Сан-Хуліан і пагорб Кандіна. Лієндо, Кантабрія

Пляж у Торремоліносі, Малага

Іспанія — одна з небагатьох європейських країн, узбережжя якої омивають одразу кілька морських басейнів. Загальна довжина узбережжя Піренейського півострова перевищує 4600 км, що створює сприятливі умови для розвитку туризму, рибальства, морських транспортних шляхів та біорізноманіття.

На сході та південному сході країни простягається узбережжя Середземного моря. Воно відоме теплим кліматом, невеликими припливами та відносно спокійними водами. Саме тут розташовані популярні курортні райони — Коста-Брава, Коста-Дорада, Коста-Бланка та Коста-дель-Соль. Середземноморське узбережжя характеризується чергуванням піщаних пляжів, скелястих мисів і лагун, а також багатими морськими екосистемами, зокрема луками посідонії — важливого елемента біорізноманіття.

На півночі Іспанія виходить до Біскайської затоки Атлантичного океану, яку в країні часто називають Кантабрійським морем. Це узбережжя значно відрізняється від середземноморського: тут панує вологіший клімат, сильні хвилі та круті скелясті береги. Поширені фіордоподібні затоки, абразійні урвища й вузькі пляжі. Атлантичні води багаті на рибні ресурси, що здавна сприяло розвитку рибальства.

На південному заході Іспанія також омивається Атлантичним океаном, зокрема водами Кадіської затоки. Тут узбережжя більш рівнинне, з широкими піщаними пляжами, дюнами та естуаріями річок. Особливе значення має район Гібралтарської протоки — стратегічний морський шлях між Атлантикою і Середземним морем.

Ґрунти

Сільськогосподарські угіддя в Таррагоні, Каталонія

Іспанія вирізняється надзвичайним ґрунтовим різноманіттям, що зумовлене складною геологічною будовою, контрастним рельєфом і поєднанням кількох кліматичних зон — від вологого океанічного на півночі до посушливого середземноморського й напівпустельного на південному сході. Ґрунтовий покрив країни формувався впродовж тисячоліть під впливом як природних, так і антропогенних чинників.

На півночі та північному заході Іспанії, де переважає вологий клімат, поширені бурі лісові ґрунти. Вони формуються під широколистяними та мішаними лісами, характеризуються відносно високою родючістю та добрим гумусним горизонтом. У гірських районах Піренеїв і Кантабрійських гір трапляються гірсько-лісові та гірсько-лучні ґрунти, часто малопотужні й кам'янисті.

Найбільшу площу в Іспанії займають коричневі ґрунти середземноморського типу, типові для центральних і південних регіонів. Вони формуються в умовах літньої посухи та нестійкого зволоження, містять небагато гумусу, але за зрошення активно використовуються в сільському господарстві — для вирощування олив, винограду, зернових культур.

У посушливих районах південного сходу (Мурсія, Альмерія) поширені сіроземи та напівпустельні ґрунти, бідні на органічну речовину й часто засолені. У долинах великих річок — Ебро, Тахо, Гвадалквівір — сформувалися алювіальні ґрунти, одні з найродючіших у країні.

Рослинний світ

Іспанія — одна з найбагатших на рослинне різноманіття країн Європи. Її флора формувалася на перетині кількох біогеографічних регіонів — середземноморського, атлантичного та макаронезійського, а також під впливом гірського рельєфу й контрастних кліматичних умов. Від вологих лісів півночі до напівпустель південного сходу й субтропічних лісів Канарських островів рослинність Іспанії вражає своєю мозаїчністю та унікальністю.

Флора

Чист під час цвітіння

Флора Іспанії налічує понад 8500 видів судинних рослин, що належать до понад 1500 родів і 170 родин. З них близько 20 % — ендеміки, поширені лише в межах країни або окремих її регіонів. Такий показник є одним із найвищих у Європі. За рівнем ендемізму Іспанія поступається в Європі лише Греції. Особливо багатими на ендемічні види є Канарські та Балеарські острови, Піренеї, Сьєрра-Невада та Месета. Значна частина рослин збереглася як релікти третинного періоду, переживши льодовикові епохи в ізольованих гірських і прибережних рефугіумах.

Основними таксономічними групами судинних рослин є:

• покритонасінні (Magnoliophyta) — найчисельніша група, що становить близько 90 % усієї флори (дводольні (Magnoliopsida) — близько 6500 видів; однодольні (Liliopsida) — близько 1400 видів);
• голонасінні (Pinophyta), представлені приблизно 30 видами, зокрема соснами, ялівцями, тисом ягідним (Taxus baccata);
• папоротеподібні (Polypodiophyta') — близько 140 видів; найбільше поширені у вологих атлантичних і гірських районах.

За флористичним районуванням світу Іспанія належить до двох флористичних підцарств Голарктичного флористичного царства, зокрема до Бореального підцарства (північ Іспанії) та Давнього середземноморського підцарства (інша територія країни, включаючи острівну частину).

Мішаний ліс в Іспанських Піренеях

• Циркумбореальна область
  • Атлантично-Європейська провінція. Охоплює північ Іспанії (Галісія, Кантабрія, Країна Басків). Характеризується переважання листяних лісів, домінуванням бореально-європейських таксонів, низьким рівнем ендемізму, але високою флористичною стабільністю. Типовими видами є дуб звичайний (Quercus robur), бук звичайний (Fagus sylvatica), вільха чорна (Alnus glutinosa). Ця область відіграє роль північного флористичного компонента Іспанії та контрастує з ксерофітною середземноморською флорою.
  • Піренейська провінція. Часто розглядається як перехідна між Середземноморською та Європейсько-Атлантичною областями. Характерними рисами є вертикальна поясність, велика кількість гірських і льодовикових реліктів, наявність ендеміків родів ломикамінь (Saxifraga), переломник (Androsace) і Ramonda.

• Середземноморська область

Область є провідною для Іспанії та охоплює більшу частину півострова. Вона сформувалася під впливом середземноморського клімату з літньою посухою та м'якою зимою й характеризується високим рівнем ендемізму та реліктовості. Основними рисами області є переважання вічнозелених твердолистих рослин, значна роль чагарникових формацій і велика кількість вузькоареальних видів. Виділяють три флористичні провінції.

Середземноморська рослинність на острові Гомера (Канарські острови)

• • Іберійська провінція. Охоплює центральні та західні райони Іспанії (Месета). Характеризується домінування дуба кам'яного (Quercus ilex), значною участю родів чист (Cistus), чебрець (Thymus), дрік (Genista), великою кількістю ендеміків, пов'язаних із плато та внутрішніми гірськими хребтами.
  • Бетіко-Балеарська провінція. Охоплює південь і південний схід Іспанії, а також Балеарські острови. Характеризується найвищим рівнем ендемізму на материку, численними реліктами третинної флори, поєднанням середземноморських і північноафриканських елементів. Типовими видами є ялиця іспанська (Abies pinsapo), Narcissus longispathus, Silene hifacensis.
  • Лузитансько-Андалузька провінція. Розташована на південному заході Піренейського півострова. Відзначається впливом Атлантики, поєднанням вологолюбних і середземноморських видів, значним поширенням лісів із дуба коркового (Quercus suber).

• Макаронезійська область

До області належать Канарські острови. Характеризується надзвичайним рівнем ендемізму (понад 40 % видів), наявністю реліктових лаврових лісів, численними монотипними родами. Типови елементами флори є драконове дерево (Dracaena draco), Laurus novocanariensis, Echium wildpretii. Канарська флора розглядається як «живий музей третинної рослинності», збережений завдяки океанічному клімату й острівній ізоляції.

Рослинність

Широколистяний ліс у національному парку «Сьєрра-де-Гвадаррама»

Основним фактором, що визначає рослинність Іспанії, є клімат. На півночі панує вологий океанічний клімат з м'якими зимами й прохолодним літом, у центрі — континентальний з різкими сезонними контрастами, на сході й півдні — типовий середземноморський з жарким сухим літом, а на південному сході — напівпустельний. Гори (Піренеї, Кантабрійські гори, Сьєрра-Невада) створюють висотну поясність рослинності, а Канарські острови мають унікальні умови, зумовлені субтропічним кліматом і вулканічними ґрунтами.

На півночі Іспанії (Галісія, Астурія, Кантабрія та Країна Басків) переважають широколистяні ліси, сформовані буком європейським, дубами черешчатим і скельним, каштаном їстівним. Ліси мають густий підлісок із папоротей, мохів і тіньовитривалих трав'янистих рослин, що свідчить про високу вологість. На узбережжі й у нижчих поясах значні площі займають луки, які здавна використовуються як пасовища.

На більшій частині Іспанії панує середземноморська рослинність. Типовими формаціями є вічнозелені ліси з дуба коркового та кам'яного, а також соснові ліси з пінії алеппської й італійської. Через багатовікове господарське освоєння значні площі первинних лісів були знищені, і нині тут широко поширені вторинні чагарникові угруповання — маквіс і гарига. Маквіс — це густі, високі чагарники (лавр, мирт, фісташка, суничне дерево), тоді як гариги складаються з нижчих, розріджених чагарників і напівчагарників (чебрець, розмарин, лаванда). Ці рослини добре пристосовані до літньої посухи завдяки жорстким, шкірястим листкам і розвиненій кореневій системі.

Особливе місце в рослинності Іспанії займають дехеси — напівприродні ландшафти центральних і південно-західних районів. Вони являють собою рідколісся з дуба коркового й кам'яного на тлі луків. Дехеси сформувалися внаслідок поєднання природних умов і традиційного землекористування (випас худоби, заготівля корку, жолудів). Це один із найцінніших біокультурних ландшафтів Європи, який поєднує високу біорізноманітність і сталу господарську діяльність.

Гірська рослинність у природному парку «Посетс-Маладета». Піренеї

Південний схід Іспанії (Мурсія, Альмерія) характеризується дуже посушливим кліматом. Тут поширені напівпустельні формації з домінуванням ксерофітних чагарників і трав — полину, еспарто (Stipa tenacissima), солянок. Рослини мають вузьке листя, восковий наліт або колючки, що зменшують випаровування. Ці ландшафти є унікальними для Європи й мають багато спільного з північноафриканськими екосистемами.

У горах Іспанії чітко простежується висотна поясність. У нижніх поясах переважають середземноморські ліси та чагарники, вище — листяні й мішані ліси, а ще вище — хвойні ліси з сосни чорної та гірської. Над лісовою межею розвиваються субальпійські та альпійські луки з багатою трав'янистою флорою. Піренеї є важливим осередком ендемічних і реліктових видів, що збереглися з льодовикових епох.

Канарські острови мають особливу, макаронезійську рослинність. Тут збереглися реліктові лаврові ліси, які в Європі майже повністю зникли. У нижніх, посушливих зонах ростуть сукулентні чагарники та молочаї, у середніх — лаврові й соснові ліси, а у високогір'ї — ендемічні чагарники, пристосовані до сильного вітру й різких температурних коливань. Рівень ендемізму на Канарах надзвичайно високий, що робить їх одним із ботанічних «гарячих пунктів» світу.

Тваринний світ

Іспанія посідає особливе місце серед країн Європи за рівнем зоологічного різноманіття. Її тваринний світ формувався протягом мільйонів років під впливом складної геологічної історії, кліматичної мозаїки та географічного положення на перетині Європи й Африки. Піренейський півострів, омиваний Атлантичним океаном і Середземним морем, а також острівні території — Балеарські та Канарські острови — створюють надзвичайно різноманітні умови існування для фауни. Наразі Іспанія вважається одним із ключових осередків збереження дикої природи Європи. Саме тут збереглися рідкісні хижаки, великі популяції хижих птахів і численні ендемічні види, які не зустрічаються більше ніде у світі.

Загальний огляд фауни

Фауна Іспанії надзвичайно багата — за різними оцінками, загальна кількість тваринних видів становить понад 80 тис таксонів. Із них більшість (приблизно 98 %) припадає на безхребетних, що традиційно домінують у фаунах за кількістю видів, тоді як хребетні становлять близько 915 описаних видів.

Імператорський орел іспанський охороняє спляче пташеня

До теріофауни Іспанії належить понад 120 видів ссавців, як дрібних лісових і польових видів, так і великих хижаків і парнокопитних. Серед них кілька видів оленів, сарна європейська (Capreolus capreolus), гірський козел іспанський (Capra pyrenaica), кабан (Sus scrofa), вовк (Canis lupus), лисиця (Vulpes vulpes), борсук (Meles meles), генета звичайна (Genetta genetta), кіт лісовий (Felis silvestris), зайці та численні гризуни й кажани. Найвідомішими великими хижаками є ендемічні рись іспанська (Lynx pardinus) й ведмідь бурий піренейський (Ursus arctos pyrenaicus).

Іспанія — один із ключових орнітологічних регіонів Європи. Вона лежить на головному міграційному шляху птахів між Європою та Африкою. У країні налічується понад 660 видів, включно з мігруючими, зимуючими та осілими. Серед найвідоміших видів:

• імператорський орел іспанський (Aquila adalberti) — ендемічний вид, один із символів дикої фауни Іспанії;
• гриф чорний (Aegypius monachus) і сип білоголовий (Gyps fulvus), що гніздяться в гірських районах;
• фламінго рожевий (Phoenicopterus roseus), який утворюють великі колонії в солоних лагунах і дельтах;
• лелека білий (Ciconia ciconia) — символ іспанських сіл;
• одуд (Upupa epops) — характерний птах середземноморських ландшафтів.

Теплий клімат сприяє великій різноманітності плазунів (близько 90 видів) та земноводних (близько 40 видів). Найвідомішими видами серед рептилій є ящірка глазчаста (Timon lepidus), стінна ящірка іспанська (Podarcis hispanicus), амфісбена іберійська (Blanus cinereus), ящіркова змія (Malpolon monspessulanus), полоз ескулапів (Zamenis longissimus), гадюка рогата (Vipera latastei), водяна черепаха середземноморська (Mauremys leprosa); серед амфібій — саламандра вогняна (Salamandra salamandra), ребристий тритон іспанський (Pleurodeles waltl), тритон мармуровий (Triturus marmoratus), зелена жаба іспанська (Pelophylax perezi), круглоязикова жаба іберійська (Discoglossus galganoi) та жаба-повитуха (Alytes obstetricans).

Ящіркова змія (Malpolon monspessulanus)

Морські береги Іспанії омиваються Атлантичним океаном і Середземним морем, що зумовлює багатство морської фауни. Прибережні зони є важливими зонами нересту риб та міграції морських ссавців. Тут можна зустріти афалін, дельфінів, китів, косаток (особливо в Гібралтарській протоці), одного із найрідкісніших ластоногих світу тюленя-монаха середземноморського, морських черепах — логерхеда, черепаху зелену. Територіальні й внутрішні води країни є домівкою для понад 800 видів морських і прісноводних риб.

Найчисленнішою групою тварин є безхребетні, представлені комахами (близько 78 % від загальної кількості видів тварин; твердокрилі, лускокрилі, перетинчастокрилі, двокрилі, прямокрилі тощо), павукоподібними (кліщі, павуки), молюсками (наземні, прісноводні й морські), ракоподібними та іншими групами (черви, кишковопорожнинні, коловертки тощо). Вони не лише забезпечують екологічні функції (розкладання органіки, запилення, ґрунтоутворення), а й є джерелом корму для хребетних.

Фауністичне районування

За фауністичним районуванням світу більша частина території Іспанії та Балеарські острови належить до Іберійської провінції Середземноморської підобласті, північна частина країни — до Атлантично-Європейської провінції Європейсько-Сибірської підобласті, а Канарські острови — до однойменної провінції Макаронезійської підобласті Палеарктичної фауністичної області.

• Атлантично-Європейська провінція. Фауна відзначається наявністю багатьох реліктових видів, характерних лише для Західної Європи. Характерними видами є олень благородний, кабан, сарна європейська, лисиця, борсук, видра річкова (Lutra lutra), дрізд співочий (Turdus philomelos), синиця велика (Parus major), зозуля (Cuculus canorus), дятел строкатий (Dendrocopos major), сова сіра (Strix aluco), вуж звичайний (Natrix natrix), жаба трав'яна (Rana temporaria), тритон звичайний (Triturus vulgaris).

Газель Кюв'є (Gazella cuvieri)

• Іберійська провінція. Ця провінція іноді розглядається як частина Іберійсько-Магрибської провінції, до якої крім Піренейського півострова включають Північно-Західну Африку (Марокко, Алжир, Туніс). Ці регіони об'єднують спільні історико-географічні риси, зокрема існування сухопутного зв'язку через Гібралтар у минулому. Характерними видами є рись іспанська (Lynx pardinus), макака магрибський (Macaca sylvanus), газель Кюв'є (Gazella cuvieri), борсук, генета, фламінго, мартин середземноморський (Larus melanocephalus), орел-могильник (Aquila heliaca), хамелеон звичайний (Chamaeleo chamaeleon), гадюка рогата, черепаха грецька (Testudo graeca). Тут поєднуються європейські та африканські елементи фауни, а рівень ендемізму надзвичайно високий, збереглися реліктові види ссавців і земноводних.

• Канарська (острівна) провінція. Через ізольованість островів тут сформувалося багато ендемічних видів. Особливо це характерно для плазунів, комах, павукоподібних і наземних молюсків. Великі наземні ссавці практично відсутні. Більшість сучасних видів була завезена людиною. До природних мешканців належать лише деякі види кажанів і морські ссавці у прибережних водах. Птахи є однією з найважливіших груп тварин у фауні архіпелагу. Багато видів є ендемічними або мають обмежені ареали. Фауна загалом містить як палеарктичні, так і афротропічні види.

Охорона природи

Національний парк Айгуес-Тортес-і-Лаго-Сан-Маурісіо

Іспанія займає ключову позицію на перетині Атлантики та Середземного моря, межує з Піренеями та має складну геологічну історію, що обумовлює високий рівень ландшафтного та біологічного різноманіття. Таке поєднання географічних та кліматичних умов створило багатство форм життя: від альпійських лук до прибережних боліт, від соснових гірських лісів до посушливих ландшафтів Південної Іспанії. Саме різноманіття природних середовищ та високий рівень ендемізму сприяли тому, що Іспанія стала одним із центрів зосередження біорізноманіття у Європі. Однак інтенсивне антропогенне навантаження — урбанізація, інтенсивне землеробство, туризм та зміна клімату — загрожують природним ландшафтам і мешканцям цих екосистем. На тлі цих викликів у країні сформована масштабна система природоохоронних територій з багаторівневим статусом захисту, а охорона природи в країні стала стратегічним напрямом державної політики.

Мережа природоохоронних територій охоплює понад 27 % площі країни. Вона включає кілька рівнів захисту. Найвищий природоохоронний статус мають національні парки. В Іспанії їх 16, і вони представляють усі основні природні регіони країни. Серед них — Доньяна (болота й дельти), Тейде (вулканічні ландшафти), Сьєрра-Невада (високогірні екосистеми), Айгуес-Тортес (льодовикові озера Піренеїв).

Природні парки — регіональні території, де поєднуються охорона природи та традиційне природокористування. Їх налічується понад 150, і вони відіграють ключову роль у збереженні ландшафтів, сформованих людиною. Резервати, пам'ятки природи та охоронювані ландшафти охоплюють локальні, але екологічно важливі ділянки: колонії птахів, унікальні геологічні утворення, старовікові ліси.

Національний парк Доньяна

Іспанія є лідером Європейського Союзу за площею територій, включених до мережі Natura 2000. Вона охоплює майже третину країни (понад 1800 об'єктів) та спрямована на збереження рідкісних видів та оселищ загальноєвропейського значення. На відміну від резерватів суворого режиму, Natura 2000 допускає господарську діяльність, але лише за умови, що вона не шкодить екосистемам. Такий підхід дозволяє поєднати охорону природи з життям місцевих громад, що особливо важливо для сільських районів Іспанії.

Особливістю іспанської системи є децентралізоване управління. Автономні спільноти мають широкі повноваження у сфері екологічної політики, зокрема щодо створення та управління природними парками. Це дозволяє враховувати регіональні природні й культурні особливості, але водночас ускладнює координацію між регіонами. Держава зберігає контроль над національними парками та виконанням міжнародних зобов'язань, а також фінансує загальнонаціональні програми з охорони біорізноманіття.

Частиною системи охорони природи Іспанії є також чотири біогеографічні регіони з численними окремими екорегіонами:

• Середземноморський регіон — найбільший за площею і займає значну частину Іберійського півострова; характеризується сухим спекотним літом і м'якою зимою, що створює умови для розвитку середземноморських лісів, маквісів і ксерофітних чагарників; екорегіони багаті ендемічними видами рослин і тварин, але одночасно є одними з найбільш уразливих через засухи та людську діяльність;

Національний парк Сьєрра-де-Гвадаррама

• Атлантичний регіон займає північ Іспанії; перебуває під впливом Атлантичного океану і має помірний клімат з високою вологістю; тут домінують широколистяні і мішані ліси Піренеїв та Кантабрійських гір; регіон є важливим для міграційних шляхів птахів і збереження численних лісових видів, а ліси цього регіону також виконують роль водоутримуючого «буферу», що забезпечує сталий стік річок і пом'якшує наслідки повеней;
• Альпійський регіон охоплює середній висотний пояс Піренеїв і центральних гірських систем; характеризується субальпійськими і альпійськими ландшафтами з луками, ялівцевими угрупованнями та високогірними болотами; має важливе значення як середовище для рідкісних видів, включно з арктичними й альпійськими ендеміками;
• Макаронезійський регіон включає Канарські та Балеарські острови; тут через ізоляцію сформувались унікальні ендемічні флора і фауна, наприклад, драконові дерева (Dracaena draco) на Канарських островах; макаронезійські екорегіони мають велике значення для глобального збереження біорізноманіття.

Іспанія реалізує низку успішних програм із відновлення популяцій рідкісних тварин. Найвідомішим прикладом є рись іспанська, чисельність якої на початку XXI століття була критично низькою. Завдяки охороні місць існування, розведенню в неволі та реінтродукції вид вдалося врятувати від зникнення. Подібні заходи здійснюються щодо беркута, ведмедя кантабрійського, тюленя-монаха середземноморського та багатьох видів птахів водно-болотних угідь.

Вода — стратегічний ресурс для Іспанії. Захист річок, дельт і прибережних зон має особливе значення в умовах частих посух. Болота Доньяни, дельта Ебро, лагуни Валенсії є не лише оселищами тисяч видів, а й природними регуляторами клімату та водного режиму. Прибережні зони охороняються спеціальним законодавством, яке обмежує забудову й сприяє відновленню дюн, солончаків і морських луків посідонії.

Національний парк Іслас Атлантікас де Галісія

Іспанія активно розвиває екотуризм як альтернативу масовому пляжному відпочинку. Національні та природні парки пропонують екостежки, центри відвідувачів, програми спостереження за птахами та волонтерські проєкти. Це не лише зменшує тиск на довкілля, а й формує екологічну свідомість суспільства. Важливу роль відіграє екологічна освіта — від шкільних програм до науково-популярних ініціатив, спрямованих на широку аудиторію.

Попри значні успіхи, охорона природи Іспанії стикається з серйозними викликами. Зміна клімату загрожує опустелюванням південних регіонів, підвищення рівня моря — прибережним екосистемам, а надмірний туризм — природним паркам. Тому майбутнє природоохоронної політики пов'язане з адаптацією до кліматичних змін, сталим управлінням ресурсами та активною участю суспільства.

Історія

Античність

Вперше людина з'явилася на території Іспанії в добу палеоліту. Територію Піренейського півострова заселили племена іберійців та кельтів. Перші розселилися на півночі та заході півострова, другі — на сході та півдні. Згодом почався процес змішання кельтських та іберських племен, внаслідок чого з'явилися племена кельтіберів.

Територія Іспанії стала одним з основних театрів військових дій під час Другої Пунічної війни. Південний схід Іспанії належав Карфагенській імперії. Там було засновано укріплену фортецю — Новий Карфаген У 209 р. до н. е. римляни провели успішну облогу міста, внаслідок чого заволоділи ним. Загалом у результаті Другої Пунічної війни Рим заволодів більшою частиною Піренейського півострова.

Територія Іспанії належала Риму до V століття. За імператора Октавіана Авґуста Римська Іспанія поділялася на три провінції: Тарраконську Іспанію, Лузітанію і Бетику. Після смерті імператора Феодосія Великого територія Іспанії ввійшла до складу Західної Римської імперії.

Провінції Римської Іспанії за Октавіана Авґуста

«Висячий» будинок у місті Куенка, Кастилія-Ла-Манча

Велике переселення народів. Вестготське королівство

У V столітті на територію Іспанії вдерлися германські племена вестготів на чолі з Теодоріком. Вестготи підкорили Іспанію та територію сучасного Півдня Франції. Після загибелі Західної Римської імперії на цих землях було утворено Вестготське королівство зі столицею в Тулузі. 508 року Тулузу захопили франки. Після цього столицею королівства стала Нарбонна. З 542 року столицею Вестготії став Толедо. 585 року вестготи приєднали до свого королівства землі свевів на північному заході Піренейського півострова. Вестготське королівство припинило своє існування у 718 році після арабського завоювання Піренейського півострова.

Арабська Іспанія

У 711 році на півдні Іспанії відбулася битва при Гвадалете. Це було перше протистояння між арабами та вестготами. У битві перемогли араби; вона стала першою битвою арабського завоювання Піренейського півострова. До 718 року вся територія Іспанії ввійшла до складу арабського Халіфату.

Мечеть-собор Кордови

Перебування Іспанії під владою арабів характеризувалося розвитком культури. Найвизначнішими пам'ятками Арабської Іспанії є палац Альгамбра у Гранаді та Кордовська мечеть, пізніше перебудована в собор. У X столітті столиця Арабської Іспанії — Кордова — була найбільшим містом Європи з населенням 1 мільйон осіб.

Реконкіста

Етапи Реконкісти

Реконкіста (ісп. Reconquista) в перекладі з іспанської означає «відвоювання». Реконкіста — це процес відвоювання іспанцями своїх земель від арабів. Почалася Реконкіста у 722 році. Тоді вождь невеликого племені астурійців на півночі Іспанії Пелайо в битві при Ковадонзі розбив арабське військо. Пелайо став першим королем Астурійського королівства.

Реконкіста відбувалася дуже повільними темпами: якщо араби завоювали Іспанію за 7 років, то іспанці відвоювали свою країну аж 700 років.

Великий внесок у Реконкісту вніс король Кастилії Альфонсо VI Хоробрий. У 1085 році він відвоював Толедо — колишню столицю Вестготського королівства. Також за час його правління завдяки діяльності іспанського героя Сіда було відвойовано Валенсію. 1212 року в результаті битви при Лас-Навас-де-Толосі більша частина Піренейського півострова була відвойована. 1236 року було відвойовано Кордову. Після цього Реконкіста призупинилася на понад 200 років; на території Іспанії залишилася одна арабська держава — Гранадський емірат.

Завершилася Реконкіста 2 січня 1492 року, коли військо іспанського короля Фердинанда V відвоювало Гранаду.

Участь у Реконкісті брали іспанські військово-чернечі ордени Алькантара, Сантьяго та інші.

Держави Піренейського півострова

Під час Реконкісти на території Піренейського півострова з'явилися декілька держав, деякі з яких поглинали своїх попередників: Астурійське, Галісійське, Наваррське, Леонське, Кастильське та Арагонське королівства. У XIII столітті Кастилія та Леон об'єдналися в одну державу. 1479 року Кастилія-Леон об'єдналася з Арагоном внаслідок шлюбу кастильської королеви Ізабелли та арагонського принца Фернандо в одну державу — Іспанію. Спільним для держав Піренейського півострова була наявність одного типу станово-представницького органу влади, що мав назву кортеси.

Іспанія у XVI—XVIII століттях

12 жовтня 1492 року Христофор Колумб відкрив невідомий досі для європейців континент — Америку. Саме тоді почався період найбільшого піднесення, могутності та багатства Іспанії.

З 1516 року Іспанією правила династія Габсбургів. Разом зі Священною Римською імперією Габсбурги становили могутню силу у Європі. Одним із наймогутніших королів Іспанії був Феліпе II Габсбург. За його правління була укладена унія з Португалією та почалася Нідерландська революція. При цьому у 1588 році флот Філіппа II «Непереможна армада» зазнав поразки у війні з Англією. Також за Філіппа II відбулася битва при Лепанто, у якій флот Іспанії розбив османський флот.

У XVII столітті Іспанія почала втрачати свою міць. 1648 року від'єдналися Нідерланди. 1668 року — Португалія. 1700 року помер Карл II Зачарований, останній із династії Габсбургів на іспанському престолі. Тоді почалася війна за іспанську спадщину, в результаті якої до влади прийшла французька династія Бурбонів, що править і досі, проте династична унія з Французьким королівством, за умовами Утрехтського миру, укладена не була.

Фердинанд та Ізабелла — король та королева Іспанії

Іспанія у XIX столітті

У 1808 році в Іспанію вторгнувся Наполеон Бонапарт. Внаслідок цього королем став його брат, Жозеф Бонапарт. 1813 року було відновлено владу іспанських Бурбонів.

У 1820—1823 роках відбулася Іспанська революція під проводом ліберальної буржуазії. Революція зазнала поразки завдяки інтервенції Франції у 1823 році.

У 1868 році була повалена з престолу королева Ізабелла II. До влади прийшов Амадей I, який зрікся престолу 1873 року. Після цього була проголошена Перша Іспанська республіка. Повернення влади Бурбонів відбулася завдяки путчу генерала Арсеніо Мартинеса Кампоса у 1874 році.

На Берлінській конференції 1884—1885 років Іспанія отримала права на окупацію та адміністрування територій в районі екваторіального лісового поясу в Африці, зокрема на території сучасної Екваторіальної Гвінеї.

У 1898 році відбулася Іспансько-американська війна через яку Іспанія втратила всі свої колонії у Карибському морі, Філіппіни та Гуам. Цей конфлікт також поклав кінець іспанській колоніальній імперії і довершив процес деколонізації Латинської Америки. Втрата багатьох територій, і особливо Куби, яку вважали частиною Іспанії, а не колонією, була сприйнята дуже болюче. Попри це, втрата великих колоніальних володінь виявилася напрочуд корисною для Іспанії, оскільки втративши колоніальні володіння, капітал почав надходити на розвиток власної країни та модернізацію економіки.

Хуан Карлос I

Іспанія у XX—XXI століттях

У 1914—1918 та 1939—1945 роках відбулися дві світові війни, у яких Іспанія дотримувалася нейтралітету.

У 1923—1930 роках в Іспанії була диктатура Прімо де Рівери. Після її падіння повалено і владу короля Альфонса XIII. Проголошено Другу Іспанську республіку. Проти влади республіканців виступили націоналісти на чолі з Франсіско Франко. Почалася Громадянська війна, у результаті якої почалася диктатура Франко.

Франсіско Франко

У 1975 році Франсіско Франко помер. Того ж року до влади в Іспанії повернулася династія Бурбонів. Королем став Хуан Карлос I, онук Альфонса XIII. Формою правління стала конституційна монархія. Іспанія взяла демократичний вектор розвитку. 1982 року країна стала членом НАТО, у 1986-му вступила до Європейських Співтовариств. Через розпусту, шахрайство і корупцію 19 червня 2014 року монарх Хуан Карлос зрікся престолу на користь свого сина Філіпа VI.

У жовтні 2017 року відбувся референдум про незалежність Каталонії. Парламент Каталонії проголосував за одностороннє проголошення незалежності від Іспанії. Того ж дня Сенат надав повноваження запровадити пряме правління, а прем'єр-міністр Рахой розпустив каталонський парламент і призначив нові вибори. Жодна країна не визнала Каталонію як окрему державу.

У червні 2018 року Конгрес депутатів висловив вотум недовіри Рахою та замінив його на Педро Санчеса. З 2018 року Іспанія зіткнулася з інституційною кризою навколо повноважень Генеральної судової ради. У січні 2020-го підтверджено поширення вірусу COVID-19 в Іспанії, що призвело до скорочення тривалості життя більш ніж на рік.

У березні 2021 року Іспанія стала шостою країною у світі, яка узаконила активну евтаназію.

Політика

Державний устрій

Алдабе, Громадський центр; Ковальська вулиця; Віторія Гастейс

Іспанія — конституційна монархія. Форма правління — парламентська монархія. Главою держави є король (Філіп VI (король Іспанії)), однак реальна виконавча влада належить прем'єр-міністру, який очолює уряд. Іспанія — парламентська монархія. Конституція схвалена національним референдумом 6 грудня 1978 р. і набрала чинності 29 грудня 1978 р., із 13 змінами, внесеними у 1992 р.

З 1939 року фактично в країні існувала диктатура фашистського типу; довічним главою держави був Франсіско Франко Баамонде. 1969 року за пропозицією Франко його наступником на посту глави держави і майбутнім королем Іспанії був затверджений принц Хуан Карлос де-Бурбон. 22 листопада 1975 року, після смерті Франко, він вступив на королівський престол.

Відповідно до Конституції 1978 року, главою держави є король, який має лише символічну владу. Глава держави — Король Іспанії — Хуан Карлос I (Juan Carlos I), приведений до присяги 22 листопада 1975 року.

Іспанія є соціально-демократичною правовою державою, формою правління якої є парламентська монархія. Столицею держави є Мадрид, де перебуває Король та Уряд країни. Тут також розташовані законодавчі органи (Сенат та Конгрес Депутатів) та органи судової влади.

Законодавчу владу здійснюють Генеральні кортеси (парламент), які розробляють і приймають закони, що підлягають затвердженню королем, контролюють діяльність уряду. Кортеси складаються з двох палат: Конгресу депутатів і Сенату. Конгрес депутатів складається не менш як із 300, але не більш як із 400 депутатів, які обираються населенням загальним прямим і таємним голосуванням за системою пропорційного представництва терміном на 4 роки. Сенат обирається загальним прямим і таємним голосуванням за мажоритарною системою терміном на 4 роки.

Виконавчу владу здійснює уряд на чолі з головою уряду. Голова уряду призначається королем після консультацій із політичними партіями і головами обох палат парламенту, потім кандидатура голови має бути схвалена абсолютною більшістю голосів конгресу депутатів. Голова уряду має практично президентські повноваження. Члени уряду, які є одночасно і депутатами, можуть суміщувати свою діяльність на обох посадах. Керівник уряду — прем'єр-міністр Хосе Луїс Родрігес Запатеро (з 14 березня 2004 року).

В адміністративному плані країна складається з 19 автономних областей із власним представництвом і парламентом: Конституція 1978 року закріпила за окремими регіонами і національностями країни право на автономію в межах єдиної держави.

Вищий консультативний орган уряду — Державна рада, яка складається з 29 членів. Найвищий судовий орган — Генеральна рада судової влади, якою керує голова Верховного суду, складається з 20 членів, яких призначає король на 5 років.

У теперішній час Іспанська держава складається з сімнадцяти Автономних Співтовариств та двох міст Сеути та Мелільї, кожне з яких має статус автономії. Законодавча влада здійснюється Генеральними кортесами — парламентом, що складається з Сенату (265 депутатів) і Конгресу депутатів (350 депутатів).

Державний устрій	Федеративний (запроваджений Конституцією 1978 р.)
Форма правління	Парламентська монархія
Глава країни	Король, який є також головнокомандуючим збройними силами (Реальна влада належить Главі вищого виконавчого органу країни — Уряду, кандидатуру якого на затвердження парламенту вносить Король. Законодавча влада здійснюється Генеральними кортесами (парламентом)).
Конституція	Ухвалена на загальнонаціональному референдумі 6 грудня 1978 року.
Інститут Президента	Глава держави: Король Хуан Карлос I, вступив на трон 22.11.1975 р. після смерті генерала Франсіско Франко. Згідно з Конституцією, Король є символом єдності держави, арбітром і гарантом функціонування державних інститутів.
Виконавча влада	Глава уряду: Хосе Луїс Родрігес Сапатеро — призначений 17 квітня 2004 р. за результатами перемоги на виборах 14 березня 2004 р. Іспанської соціалістичної робітничої партії.
Релігія	Римо-католицька
Населення	Кількість — проживає близько 44 млн осіб (приблизно 14 млн у містах) Середня густота населення — близько 90 осіб на 1 км²
Державне свято	12 жовтня — День іспанської нації (на честь дати відкриття Америки Христофором Колумбом)
Територіально-адміністративний поділ	Іспанія складається з 17 автономій та 2 міст зі спеціальним статусом — Сеута та Мелілья. 17 автономій, своєю чергою, поділяються на провінції, загальна кількість яких складає 52.
Валюта	Євро

Членство в міжнародних організаціях 

Іспанія є членом багатьох міжнародних організацій: СОТ, МБРР, ОБСЄ, МВФ, НАТО, ООН, МФЧХ, ОЕСР, РЄ, ЄКА, ЄМС, ЄС.

Міжнародні відносини

• Зовнішня політика Іспанії
• Португальсько-іспанські відносини

Економіка

Іспанія — розвинена індустріально-аграрна країна. За обсягом промислової продукції наприкінці XX ст. вона посідала 5-те місце в Європі та 8-ме — у світі.

Основні галузі промисловості: текстильна, харчова, металообробна, хімічна, суднобудування, машинобудування, туризм. Транспорт — залізничний, автомобільний, морський. Гол. порти: Картехена, Барселона, Більбао, Санта-Крус-де-Тенерифе, Таррагона й Валенсія.

Діють дві державні авіакомпанії — «Іберія» й «Авіадо», а також ряд невеликих приватних авіакомпаній. Авіарейси в Латинську Америку, США, Канаду, Японію, Північну Африку та країни Європи. Найзавантаженішим є аеропорт міста Палма на о. Мальорка. Інші великі аеропорти в Мадриді, Барселоні, Лас-Пальмасі (на о. Гран-Канарія), Малазі, Севільї та на о. Тенерифе.

Туризм

Туризм в Іспанії почав активно розвиватися в 1960-х роках, коли країна стала улюбленим місцем відпочинку туристів з інших європейських країн, особливо Великої Британії, Франції, Центральної й Північної Європи. 2007 року за даними Всесвітньої туристської організації Іспанія стала другою за відвідуваністю країною у світі після Франції. З 2010 року Іспанія знаходиться на 4-му місці за відвідуваністю після Франції, США та Китаю. 2015 року країну відвідали 69—70 мільйонів туристів, які витратили в Іспанії близько 60 мільярдів євро. У деяких частинах Іспанії (зокрема в Каталонії та у Країні Басків) навіть з'являються рухи проти туризму, оскільки іноді збитки від туристів перевищують прибутки.

Енергетика

Сонячний комплекс Solucar у Санлукар-Ла-Майор

У 2010 році Іспанія стала світовим лідером у сфері сонячної енергетики, випередивши Сполучені Штати з величезною електростанцією під назвою La Florida поблизу Альварадо у Бадахосі. Іспанія також є головним виробником вітрової енергетики в Європі. У 2010 році її вітрові станції виробили 16,4 % всієї електроенергії, виробленої в Іспанії. 9 листопада 2010 року вітрова енергія досягла історичного піку, покриваючи 53 % попиту на електроенергію материка та генеруючи кількість енергії, еквівалентну кількості 14 ядерних реакторів. Також іншими джерелами відновлюваної енергії, що використовуються в Іспанії, є гідроелектростанції, біомаси та морська енергетика.

Адміністративний устрій

ІСПАНІЯ
Автономні спільноти

Андалусія

Арагон

Астурія

Балеарські
острови

Валенсія

Галісія

Естремадура

Канарські
острови

Кантабрія

Кастилія-і-Леон

Кастилія — Ла-Манча

Каталонія

Країна Басків

Ла-Ріоха

Мадрид

Мелілья

Мурсія

Наварра

Сеута

Атлантичний
океан

Атлантичний
океан

Біскайська затока

Середземне море

Андорра

Португалія

Франція

Іспанія поділяється на 19 автономних областей: Андалусія, Арагон, Астурія, Балеарські острови, Країна Басків, Канарські острови, Кантабрія, Кастилія і Леон, Кастилія-Ла-Манча, Каталонія, Сеута, Естремадура, Галісія, Мадрид, Мелілья, Мурсія, Наварра, Ла-Ріоха, Валенсія, що поєднують 50 провінцій.

Населення

Демографія

Кількість населення — близько 46 млн осіб (приблизно 14 млн у містах), середня густота населення — близько 95 осіб на 1 км². Міське населення — 76 %.

Динаміка зміни чисельності населення, млн осіб:

• 1900 — 18,6;
• 1932 — 24,1;
• 1959 — 29,9;
• 1977 — 36,3;
• 1996 — 39,6;
• 2004 — 40,28;
• 2006 — 45,13;
• 2008 — 46,06;
• 2009 — 46,66.

Релігія

Католицизм є основною релігією населення Іспанії, існують громади протестантів різних течій. Поширений іслам (вихідці з Марокко та Африки загалом).

Найбільші міста

Найбільші міста Іспанії Офіційні дані перепису 2012 року.
	№	Назва	Регіон	Населення	№	Назва	Регіон	Населення
Мадрид Барселона	1	Мадрид	Мадрид	3 165 235	11	Аліканте	Валенсія	332 067	Валенсія Севілья
2	Барселона	Каталонія	1 602 386	12	Кордова	Андалусія	328 041
3	Валенсія	Валенсія	786 424	13	Вальядолід	Кастилія-Леон	306 830
4	Севілья	Андалусія	696 676	14	Віго	Галісія	294 997
5	Сарагоса	Арагон	666 058	15	Хіхон	Астурія	275 735
6	Малага	Андалусія	566 913	16	Оспіталет	Каталонія	253 518
7	Мурсія	Мурсія	439 712	17	Ла-Корунья	Галісія	244 810
8	Пальма	Балеарські острови	399 093	18	Віторія	Країна Басків	242 092
9	Лас-Пальмас	Канарські острови	382 283	19	Гранада	Андалусія	237 540
10	Більбао	Країна Басків	347 574	20	Ельче	Валенсія	228 647

Культура

Мова

Поширення мов Іспанії:

   Галісійська

   Астурлеонська

   Іспанська

   Арагонська

   Каталонська

   Окситанська

   Баскійська

Іспанська мова є офіційною на всій території Іспанії.

На території деяких автономних областей такий самий офіційний статус мають такі мови: у Країні Басків — баскська, у Валенсії та на Балеарських о-вах — каталанська (у Валенсії вона офіційно називається валенсійською), у Галісії — галісійська, у Каталонії — каталанська та окситанська (у формі аранської говірки) мови.

Мистецтво

У Фігерасі знаходиться Музей-театр Сальвадора Далі.

Корида

Кори́да (ісп. corrida de toros, tauromaquia, toreo) — найпоширеніша форма бою биків, традиційне іспанське видовище, що також практикується в деяких інших країнах. Суть кориди полягає у виконанні певної послідовності фігур із биком особливої породи, що зазвичай завершуються смертю бика. Історія кориди, можливо, сягає бронзової доби, до іберів, які населяли Піренейський півострів і які вважали бика священною твариною (збереглися наскельні зображення биків, яким декілька тисяч років). Ймовірно, первинне вбивство бика було ритуальним. Подібні церемонії існували та в інших середземноморських народів, зокрема в стародавніх греків. Відомо, що в Середньовіччя до битв із биком мали пристрасть Карл Великий, Альфонсо X Кастильський, Сід Кампеадор. До кінця XV століття, тобто часу завершення реконкісти і об'єднання Іспанії, корида стає розвагою шляхетних осіб. З биком б'ється кабальєро, лицар на коні. Ті, які ще нещодавно билися з маврами й готувалися зустріти смерть на полі бою, знову могли випробувати себе на арені. У XVI столітті без кориди не обходилася вже більшість великих свят. У Мадриді бої влаштовували на центральній площі, Пласа Майор, де відбувалися найважливіші для країни події, зокрема особливо важливі автодафе, а в дні святкувань коронацій королі виходили вітати народ. Корида в цей період естетизується та перетворюється на елемент культури.

Фламенко

Фламенко — народний іспанський пристрасний танець, який звуть також танцем закоханих. Фламенко — південноіспанський музичний, пісенний і танцювальний стиль, який склався в Андалусії в Середньовіччя. Спів і танець сольні, супроводжуються грою на гітарі, кастаньєтах. Виконавці фламенко називаються «байлаор» (танцюрист), «кантаор» (співак), «токаор» (гітарист). Ритм у фламенко звуть компас.

Спорт

Найпопулярніший вид спорту в Іспанії — футбол. Збірна Іспанії з футболу виграла чемпіонат Європи 2008, чемпіонат Європи 2012 й чемпіонат світу 2010. Провідні команди чемпіонату Іспанії та європейського футболу загалом: Реал Мадрид та Барселона.

Крім футболу, популярні велоспорт, баскетбол, теніс, гольф. Найвидатніші іспанські спортсмени останніх десятиліть: футболісти Ікер Касільяс, Хаві, Андрес Іньєста, Давид де Хеа, Фернандо Торрес, тенісисти Аранча Санчес Вікаріо і Рафаель Надаль, велогонщики Мігель Індурайн й Альберто Контадор, гольфісти Север'яно Баллестерос і Серхіо Гарсія, автогонщик Ферна́ндо Ало́нсо Ді́ас

Інше

Державне свято — 12 жовтня — День іспанської нації.

Державний прапор — складається з червоної, жовтої та червоної горизонтальних смуг із гербом посередині. Символічне значення кольорів цього прапора легенда пов'язує з його походженням. Відповідно до переказу, один із королів Арагону побажав мати свій прапор. Оглядаючи різні проєкти прапорів, він зупинився на одному з гладким золотим полем. Потім він велів подати келих свіжої крові тварин і, зануривши в нього два пальці, монарх провів ними по жовтому полотнищу, на якому вийшли дві червоні смуги. Згодом прапор Арагону став державним прапором всієї Іспанії. Після встановлення в 1938 році режиму Франка цей прапор став прапором Іспанії.

Державний герб — являє собою складну багаточастинну конструкцію, яка включає герби земель, що належали Короні.

Державний гімн Іспанії — «Марш гренадерів», або «Королівський марш». Уперше цей гімн прозвучав у 1910 році та постійно виконувався до квітня 1931 року, коли в Іспанії було скинуто монархію. Король Альфонс XIII був вигнаний, а партитуру «Королівського маршу» відправили до архіву. Але 17 липня 1942 року Франко підписав декрет, відповідно до якого «Королівський марш» став національним гімном країни.

Українці в Іспанії

Див. також: Українська діаспора в Іспанії

Про українців в Іспанії див. в статті «Українська Іспанія», газета «2000» № 35 (283) від 2 — 8 вересня 2005 р.

Стаття «Іспанія — гарна мачуха. Сповідь небайдужого українського емігранта» в газеті «Україна Молода», № 045 від 11 березня 2006 р. [Архівовано 11 червня 2008 у Wayback Machine.]

Див. також

• Список ссавців Іспанії

Література

• Атлас вчителя : Географічний атлас для вчителя / В. В. Молочко, Ж. Є. Бонк, І. Л. Дрогушевська та ін. / відп. ред. В. В. Молочко. — К. : ДНВП «Картографія», 2010. — 328 с. — ISBN 978-966-475-506-8
• Атлас світу / Гол. ред. І. С. Руденко; зав. ред. В. В. Радченко; відп. ред. О. В. Вакуленко. — К. : ДНВП «Картографія», 2005. — 336 с. — ISBN 966-631-546-7
• Барановська О. В. Фізична географія материків та океанів : Навч. посібник у 2 ч. — Ніжин : НДУ ім. М. Гоголя, 2018. — Ч. 2. Північна Америка та Євразія. — 378 с. — ISBN 978-617-527-106-3
• Букштынов А. Д., Грошев Б. И., Крылов Г. В. Природа мира. Леса. — М. : Мысль, 1981. — 316 с. (рос.)
• Вальтер Г. Растительность Земного шара. Эколого-физиологическая характеристика / Пер. с нем. под ред. П. Б. Виппер. — Т. 1. Тропические и субтропические зоны. — М. : Прогресс, 1968. — 551  с. (рос.)
• Воронов А. Г., Дроздов Н. Н., Мяло Е. Г. Биогеография мира : Учебник. — М. : Высшая школа, 1985. — 272 с. (рос.)
• Волкова Г. И. Политическая история Испании 20 века: Учеб. пособие / Г. И. Волкова, А. В. Дементьев. — Москва: Высшая школа, 2005. — 192 с. — (20 век. Политическая история мира). — ISBN 5-06-005375-X (рос.)
• Гвоздецкий Н. А., Голубчиков Ю. Н. Природа мира. Горы. — М. : Мысль, 1987. — 399 с.
• Гілецький Й. Р. Природні ресурси світу : Навч. посібник. — Львів : Світ, 2004. — 304 с. — ISBN 966-603-307-0
• Годлевська В. Ю. Перехід від авторитаризму до демократичного суспільства в Іспанії (1960—1982 роки): монографія / Годлевська В. Ю. ; МОН України ; Вінниц. нац. техн. ун-т. — Вінниця: ВНТУ, 2009. — 160 с. — ISBN 978-966-641-318-8
• Гожик П. Ф., Лялько В. І., Бабаєв Ю. Ю. Регіональна геологія світу. — К. : Наук. думка, 2015. — 424 с.
• Дарлингтон Ф. Зоогеография. Географическое рапространение животных / Пер. с англ. М. М. Мержеевской и К. П. Филонова. Ред.: К. П. Филонов. — М. : Прогресс, 1966. — 520 с. (рос.)
• Дахно І. І., Тимофієв С. М. Країни світу: Енциклопедичний довідник. — К. : Мапа, 2011. — 606 с. — ISBN 978-966-8804-23-6
• Довгань Г. Д., Сиротенко А. И., Стадник А. Г. Страноведение: Справочник. — Харьков : Веста: Изд-во «Ранок», 2007. — 480 с. — ISBN 978-966-08-1737-1 (рос.)
• Дубович І. А. Країнознавчий словник-довідник. — К. : Знання, 2008. — 5-те вид., перероб. і доп. — 839 с. — ISBN 978-966-346-330-8
• Економічна і соціальна географія країн світу: Навч. посібник / За ред. С. П. Кузика. — Львів : Світ, 2002. — 672. с.— ISBN 966-603-178-7
• Залогин Б. С., Косарев А. Н. Природа мира. Моря. — М. : Мысль, 1999. — 400 с. — ISBN 5-244-00624-X (рос.)
• Знайомтеся: Іспанія (Conozca Espana): навч. посіб. / В. М. Кожемяко. — Київ: Київський ун-т ім. Б. Грінченка, 2011. — 116 с.
• Зовнішня політика Іспанії на початку XXI століття: монографія / К. О. Федорова. — Варшава: Diamond trading tour, 2014. — 100 с. — ISBN 83-64652-42-4.
• Каплин П. А., Леонтьев О. К., Лукьянова С. А., Никифоров Л. Г. Природа мира. Берега. — М. : Мысль, 1991. — 480 с. — ISBN 5-244-00449-2 (рос.)
• Кукурудза С. І. Біогеографія : Підручник. — Львів : Вид-во ЛГУ ім. Івана Франка, 2006. — 504 с. — ISBN 966-613-502-7
• Палієнко В. І., Шищенко П. Г., Бойко В. М. Фізична географія світу : Навч. посібник. — К. : КНУ ім. Т. Шевченка, 2016. — 246 с. — ISBN 978-966-439-918-1
• Пащенко В. І. Географія світового господарства : Навч. посібник. — К. : Видавничий центр КНУ, 2014. — 312 с. — ISBN 978-966-439-744-6
• Позняк С. П. Ґрунтознавство і географія ґрунтів : Підручник. У 2-х част. Ч. 2. — Львів : Вид-во ЛНУ, 2010. — 286 с.
• Пузанов І. І. Зоогеографія : Підручник. — Київ—Львів : Рад. школа, 1949. — 504 с.
• Решетило О. Зоогеографія: Навч. посібник. — Львів. : ЛНУ ім. І. Франка, 2013. — 232. с. — ISBN 978-966-613-977-4
• Фізична географія материків та океанів : Підручник у 2-х т. / За ред. П. Г. Шищенка. — К. : ВЦ «Академія», 2010. — Т. 2. Європа. — 280 с. — ISBN 978-966-580-325-7
• Чума Б. Влада і касикізм в Іспанії часу Реставрації (1875—1923 рр.) у світлі сучасної іспанської історіографії // Вісник Львівського університету ім. Івана Франка: збірник наукових праць / Львівський національний університет ім. Івана Франка. — Львів, 2011. — С. 252—272. — (Серія історична ; Вип. 46). — ISSN 2078-6107
• Энциклопедия стран мира : Справочник / Гл. ред. Н. А. Симония. — М. : Экономика, 2004. — 1238 с. — ISBN 5-282-02318-0 (рос.)
• Amadó, Ramón Ruiz. Spain [Архівовано 16 вересня 2018 у Wayback Machine.] // The Catholic Encyclopedia. Vol. 14. New York: Robert Appleton Company, 1912.
• Iberian Soils: Properties and Land Use / ed. by A. Gallardo. – Madrid : Springer, 2010. – 289 p.
• Phillips W.D. Jr; Phillips C.R. A Concise History of Spain. Cambridge University Press, 2016.
• Radcliff P.B. Modern Spain : 1808 to the Present. Wiley Blackwell, 2017.
• Takhtajan, A. (1986). Floristic Regions of the World. Translated by Theodore J. Crovello (with the assistance and collaboration of the author); edited by Arthur Cronquist. Berkeley, Los Angeles, London: University of California Press. XXII, 522 pp., ISBN 0-520-04027-9 (англ.)

Посилання

• Іспанія, Королівство Іспанія / В. М. Кохно, М. І. Литвинець, А. І. Муха // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. — Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2011. — Режим доступу: https://esu.com.ua/article-12749
• Білоус Л. Ф. Біогеографія: Навч. посібник. К., 2021
• Огар В. В. Регіональна геологія: Навч. посібник. К., 2017
• Карта Іспанії з містами, узбережжями та островами
• Academic paper: 6. Impacts on animal biodiversity
• Biodiversity | Hispagua
• Canary Islands dry woodlands and forests
• Flora of Sierra de Guadarrama National Park
• Green infrastructure | Spain | Biodiversity Information System for Europe
• Javier Loidi Editor - The Vegetation of the Iberian Peninsula
• The Biodiversity Foundation recalls the importance of our natural heritage - Fundación Biodiversidad
• The Vegetation of the Iberian Peninsula - ResearchGate
• Topography of Spain
• Unique Animals in Spain
• Урядові:
• administracion.es e-government Portal
• European Environment Agency: Biodiversity in Spain
• Chief of State and Cabinet Members
• Casa Real.es [Архівовано 7 липня 2007 у Wayback Machine.] Spanish Royal Family
• La Moncloa.es [Архівовано 15 червня 2006 у Wayback Machine.] Prime Minister
• Congreso de los Diputados [Архівовано 1 жовтня 2007 у Wayback Machine.] Congress of Deputies
• El Senado Senate
• Environmental Profile
• Ministerio para la Transición Ecológica y el Reto Demográfico (España): Flora y vegetación de España
• Ministerio de Asuntos Exteriores Ministry of Foreign Affairs
• Agencia Estatal de Administración Tributaria [Архівовано 16 грудня 2008 у Wayback Machine.] Tax Agency
• INEBase National Institute of Statistics
• Інформаційно-публіцистичні:
• Spain from the United States Department of State
• Country Study [Архівовано 9 серпня 2008 у Wayback Machine.] from the U.S. Library of Congress (December 1988)
• Spain from UCB Libraries GovPubs
• Maps satellite images, relief maps, outlines and themed maps of Spanish autonomous communities, provinces and municipalities